Якщо противник має ресурсну перевагу, перемогти його можна лише завдяки технологічній перевазі.
На мою думку, саме ця проста закономірність повинна лежати в основі всіх наших рішень під час війни.
Останні дискусії навколо управління державою та армією вкотре показали одну проблему. Ми надто багато говоримо про конкретних людей і надто мало — про систему, у якій вони працюють.
Ми сперечаємося, хто має обіймати ту чи іншу посаду.
Але чи правильне це питання?
Я переконаний, що значно важливіше поставити інше:
Яку систему управління ми будуємо?
Бо навіть найсильніший керівник не зможе довго компенсувати слабкість самої системи.
Натомість сильна система здатна знаходити сильних людей, швидко впроваджувати нові рішення, виправляти власні помилки та розвиватися незалежно від зміни окремих посадовців.
Саме тому, на мою думку, сьогодні потрібно говорити не стільки про персоналії, скільки про архітектуру державного управління.
Якщо ми хочемо отримати технологічну перевагу над противником, держава має працювати як єдиний механізм, у якому кожен відповідає за свою частину, але всі працюють на спільний результат.
Я бачу три ключові центри відповідальності.
Перший — Міністр оборони. Його завдання — забезпечити технологічну перевагу: створити систему, у якій найкращі інженерні рішення швидко доходять до війська, а виробництво озброєння постійно вдосконалюється.
Другий — Головнокомандувач. Його відповідальність — перетворити технологічну перевагу на перевагу на полі бою, побудувавши систему управління військами, яка ефективно працює навіть без постійного ручного втручання.
Третій — Прем’єр-міністр. Саме він має створити економічні умови, за яких країна зможе роками фінансувати армію, нарощувати виробництво, залучати інвестиції та підтримувати технологічний розвиток.
Ці три ролі не конкурують між собою.
Навпаки.
Вони доповнюють одна одну.
Без технологій не буде військової переваги.
Без ефективної армії технології не дадуть результату.
Без сильної економіки не буде ні технологій, ні армії.
Саме тому я пропоную оцінювати будь-які кадрові рішення не за прізвищами, а за відповіддю на просте питання:
Чи здатна ця людина побудувати систему, яка працюватиме навіть тоді, коли її самого вже не буде на посаді?
На мою думку, саме це і є головним критерієм справжнього державного лідерства.
Держава стає сильною не тоді, коли знаходить сильного керівника. Вона стає сильною тоді, коли будує систему, здатну постійно знаходити, підтримувати та висувати найкращих.
Технологічна перевага не виникає випадково. Вона є результатом системи, яка здатна швидше за інших знаходити, перевіряти, виробляти та впроваджувати нові рішення.
Якщо противник має більшу економіку, більше населення або більше ресурсів, він майже завжди матиме перевагу в кількості.
Тому єдиний спосіб компенсувати цю перевагу — зробити так, щоб кожна вкладена гривня, кожен інженер, кожен виробник і кожен новий винахід працювали ефективніше.
Саме тому я дивлюся на Міністерство оборони не як на відомство, що займається закупівлями.
На мою думку, його головне завдання — побудувати систему постійного народження технологічної переваги.
Міністр оборони повинен бути не лише адміністратором.
Він має стати архітектором цієї системи.
Міністерство повинно створити систему, у якій команди інженерів, фізиків, хіміків, математиків, ІТ-фахівців та виробничих колективів постійно змагаються за вирішення конкретних проблем армії.
Перемагати повинні не найвідоміші люди чи компанії.
Перемагати повинні найкращі рішення.
Конкуренція має відбуватися за прозорими правилами, із заздалегідь визначеними критеріями оцінювання та можливістю використання найкращих напрацювань усіх учасників для створення оптимального кінцевого рішення.
Після того як знайдено найкраще технічне рішення, між виробниками має розпочатися конкуренція за право реалізувати його.
Конкурувати потрібно не лише ціною.
Вирішальними повинні бути критерії, які визначають реальну бойову ефективність виробу: якість, надійність, живучість, швидкість виробництва, вартість повного життєвого циклу, простота експлуатації та ремонту, модульність, масштабованість виробництва та інші параметри залежно від конкретного виду озброєння чи техніки.
Саме такий підхід дозволяє обирати не найдешевший продукт, а найефективніше рішення для армії.
Разом із Головнокомандувачем Міністр оборони повинен забезпечити максимально ефективний розподіл зброї, техніки, оснащення, людських ресурсів, системи навчання, логістики, ремонту та технічного обслуговування.
Навіть найкраща зброя не забезпечить переваги, якщо вона потрапить не туди, де потрібна найбільше.
Ресурсна перевага противника компенсується не лише виробництвом, а й більш ефективним використанням кожної одиниці ресурсу.
Допомога союзників — це не лише питання обсягів фінансування чи постачання озброєння.
Насамперед це питання довіри.
Міністерство оборони повинно професійно показувати партнерам:
Чим прозорішою є система управління, тим вищою стає довіра.
А довіра збільшує готовність союзників підтримувати Україну.
На мою думку, Міністерство оборони повинно перестати бути міністерством закупівель.
Воно має стати центром технологічного розвитку української армії.
Його головним продуктом повинні бути не контракти.
Його головним продуктом повинна стати постійна технологічна перевага України над противником.
Технологічна перевага виникає не там, де більше грошей. Вона виникає там, де найкращі рішення найшвидше проходять шлях від ідеї до фронту.
Жодна технологія сама по собі не виграє війну. Вона дає перевагу лише тоді, коли армія здатна швидко перетворити її на результат на полі бою.
Навіть найсучасніше озброєння не принесе перемоги, якщо система управління військами не здатна ефективно ним скористатися.
Саме тому я дивлюся на роль Головнокомандувача не як на роль людини, яка повинна особисто керувати кожною операцією.
На мою думку, його головне завдання — побудувати бойову систему, яка працює ефективно навіть без постійного ручного управління.
Сильний Головнокомандувач — це не той, хто знає все.
Сильний Головнокомандувач — це той, хто створює систему, у якій правильні рішення народжуються на всіх рівнях управління.
Командири всіх рівнів повинні мати чітко визначені повноваження та відповідальність.
Вони повинні розуміти загальну стратегію, мати свободу ухвалення рішень у межах своєї компетенції та відповідати за результат.
Армія не може ефективно воювати, якщо кожне рішення потребує погодження зверху.
Чим швидше ухвалюються правильні рішення, тим більшою стає перевага на полі бою.
Кар’єрне зростання має залежати не від особистих зв’язків і не від часу перебування на посаді.
Основою повинні бути результати.
Найуспішніші командири повинні отримувати підвищення.
Ті, хто демонструє стабільно високі результати, мають формувати кадровий резерв.
Таким чином армія постійно відновлює власне керівництво, спираючись на досягнення, а не на випадковість.
Разом із Міністерством оборони необхідно визначити зрозумілі критерії оцінювання ефективності військового управління.
На мою думку, ключовими повинні бути три показники:
Саме така система дозволяє оцінювати не окремі епізоди, а реальну ефективність управління.
Головнокомандувач визначає загальний напрям розвитку війни відповідно до наявних ресурсів, технологій та можливостей.
Але стратегія не може залишатися незмінною.
Кожна нова технологія, кожне збільшення виробництва, кожне посилення підтримки союзників повинні ставати підставою для її перегляду.
Сильна система вміє швидко навчатися.
Головнокомандувач повинен не лише використовувати нові технології.
Він має постійно формулювати нові потреби для науки, інженерів і виробників.
Саме армія найкраще знає, які проблеми потрібно вирішити.
Тому між військами, Міністерством оборони, науковими установами та виробниками повинен існувати безперервний зворотний зв’язок.
Чим швидше нові бойові потреби перетворюються на нові технології, тим швидше армія отримує перевагу.
На мою думку, Головнокомандувач повинен бути не центром усіх рішень.
Він повинен бути архітектором бойової системи, у якій найкращі рішення швидко народжуються, перевіряються, поширюються та стають новим стандартом для всієї армії.
Саме така система здатна адаптуватися швидше за противника.
Сильна армія — це не та, де всі чекають наказів. Сильна армія — це та, де система дозволяє найкращим рішенням швидко ставати рішеннями всієї армії.
Жодна війна не виграється лише зброєю. Зброю створює економіка. А сильну економіку створюють правила, за якими вигідно працювати, інвестувати та розвиватися.
Ми часто говоримо про потребу в міжнародній допомозі.
І вона справді є критично важливою.
Але жодна країна не може будувати свою безпеку виключно на зовнішній підтримці.
На мою думку, головне завдання Прем’єр-міністра — створити такі умови, за яких українська економіка сама стане джерелом довгострокової сили держави.
Йдеться не лише про економічне зростання.
Йдеться про створення системи, яка постійно збільшує можливості держави фінансувати оборону, науку, освіту, інфраструктуру та технологічний розвиток.
Саме тому я дивлюся на Прем’єр-міністра не лише як на керівника уряду.
Я бачу його архітектором економічної системи, яка забезпечує державі стратегічну перевагу.
Конкуренція існує не лише між компаніями.
Вона існує і між державами.
Капітал завжди шукає найкращі умови.
Тому завдання уряду — зробити так, щоб саме Україна стала найкращим місцем для створення виробництв, розвитку технологій та реалізації довгострокових проєктів.
Якщо правила гри в Україні будуть прозорішими, стабільнішими й ефективнішими, ніж деінде, інвестиції прийдуть навіть попри ризики.
Держава не повинна визначати переможців.
Вона повинна визначати правила.
Підприємці, інвестори, виробники й винахідники повинні конкурувати між собою на рівних умовах.
Завдання уряду — забезпечити, щоб ніхто не отримував переваги через наближеність до влади, а лише завдяки кращим рішенням, ефективнішій роботі та більшій користі для суспільства.
Чим простіші правила — тим дешевше вони обходяться суспільству.
Тому держава повинна прагнути максимальної автоматизації, цифровізації та прозорості своїх процесів.
Там, де можливо, контроль має здійснюватися автоматично.
Там, де потрібен людський контроль, повинна діяти конкуренція між незалежними учасниками, а їхня винагорода має залежати від досягнутого результату.
Держава повинна витрачати менше ресурсів на контроль і більше — на створення можливостей для розвитку.
Світ постійно змінюється.
Тому і правила повинні змінюватися.
Уряд має регулярно оцінювати ефективність законів, державних програм та регуляторних рішень.
Якщо якесь правило перестало працювати або з’явилося краще рішення — його потрібно змінювати.
Держава повинна навчатися так само швидко, як і найкращі компанії.
Економічне зростання створюють не лише заводи.
Його створюють люди.
Саме тому освіта, наука, інженерія, підприємництво та фондовий ринок повинні розглядатися як єдина система розвитку країни.
Завдання уряду — не управляти кожною з цих сфер вручну.
Його завдання — створити умови, за яких вони взаємно посилюють одна одну.
На мою думку, Прем’єр-міністр повинен бути не головним розпорядником бюджету.
Він повинен бути архітектором правил, які забезпечують постійне економічне зростання.
Саме економіка створює ресурси.
Саме ресурси дозволяють фінансувати армію.
Саме армія захищає державу.
Тому економічна перевага є таким самим елементом національної безпеки, як і військова.
Сильна економіка виникає не там, де держава найбільше втручається. Вона виникає там, де держава найкраще організовує чесну конкуренцію та створює стабільні правила гри.